Гордість нації
Українські письменниці
Цікаві факти про життя та творчість українських письменниць
Леся Українка
Хвора, сумна і з грабельками – такою навчили нас бачити Лесю Українку. Але якою вона була насправді?
Якщо мати Лесі Українки Олена Пчілка – це про емансипацію, то Леся – це вже чистий фемінізм. "Камінний господар" – перший твір в нашій літературі, де зображено чоловіка-спокусника, який однак відрізняється від, приміром, пушкінського варіанту Дон Жуана, бо сам частково стає жертвою розумної Донни Анни, котра читає Ніцше.Femme moderne бачимо і в драмі "Блакитній троянді", яку називали "дамською", вказуючи на її "безнадійний песимізм та безоглядний розпач". Старий лікар Проценко констатує, що "між одружніми людьми менше буває нервових і душевних хвороб. Спокійне, впорядковане життя – найкращий лік проти всяких справжніх і можливих хвороб". Ідеться про істерію, якою "хворіє" героїня. Річ у тім, що тоді всіх жінок, які хоч трохи намагалися позмагатися з чоловіками, вважали істеричками і відправляли на лікування. І драма більшою мірою саме про це, а не про песимізм та розпач.У житті, як і в літературі Лариса Косач теж була принциповою феміністкою, дуже довго відмовлялася вінчатися і зробила це, як згадувала, лише заради людей і чоловіка, аби його геть не зацькували.Не зрадила Лариса Петрівна Косач своїм принципам і в смерті. На Байковому цвинтарі в Києві труну з її тілом несли жінки.
Незважаючи на те, що всю родину Косачів в СРСР переслідували як буржуазних націоналістів, з Лесі Українки ліпили соціалістку й інтернаціоналістку. Якщо з "Оргії" та "Боярині" комусь ще незрозуміле ставлення письменниці до Росії, її політики, громадського життя та культури, то особисте листування не залишає двозначності (знову – із дядьком Михайлом): "Як я побачила тут у Відні російські газети, то мені за них "вчуже стыдно" стало, а надто було жаль бідної російської публіки".Ще більше щирого розпачу читаємо в листі до Михайла Павлика, який Леся пише з Болгарії в 1895 році: "Кажучи правду, я тілько до Вас пишу з охотою, в Росію писати для мене мука, я вже одвикла тримати свою думку в кайданах, а після новітніх подій инакше писати листів в Р[осію] не можна, як замовчуючи про добру половину того, шчо варте писання. Сором і жаль за мою країну просто гризе мене (се не фраза, вірте), і я не думала, шчо в душі моїй є такий великий запас злості. Я не знаю, шчо буду робити, вернувшись в Р[осію], сама думка про се тюремне життя сушить моє серце".
Ольга Кобилянська
ктивна учасниця феміністичного руху Ольга Кобилянська була, передусім, жінкою – зі своїми переживаннями, розчаруваннями, мріями
“Серед українських письменниць вона не має собі рівної на ниві новели і повісті”; “У її творах тонкі обрисування людської психіки, глибокий аналіз і знання людської душі”, – так писали про видатну письменницю Ольгу Кобилянську Іван Франко та Гнат Хоткевич. І дійсно, вона ввійшла в літературу, як одна з перших мисткинь, яка порушила в літературі питання жіночої емансипації. У своїх творах Ольга Кобилянська звернула увагу на жінок, які воліють вирватися із міщанського середовища й стати на один щабель із освіченими европейками.З щоденника перед нами постає вразлива і емоційна натура. Особистий душевний бiль майбутньої письменниці стане тим життєвим матеріалом, який ляже в основу її творів. Вона писала вірші, потім придумувала новели. Поступово фантазії переростали в романтичні повісті, а далі сюжети приходили вже з самого життя, яке вирувало навколо Ольги.«Межи моїми ровесницями і знакомими, котрих в мене було небагато, не було жодної, котрій я б була могла відкрити свою душу з її тайнами. Їх ідеал був мужчина і заміжжя, тут вже все кінчалося. Мені хотілося більше. Мені хотілось широкого образовання, і науки, і ширшої арени діяльності», — пише вона в своїй автобіографії. І в той же час: «В моєму житті не часто гостює радість… Чому жоден чоловік не любить мене тривалий час? Чому я для всіх тільки «товаришка», — читаємо в листі від 27.11.1886 року.
